III. Соціалістична і комуністична література
1. Реакційний соціалізм
а) Феодальний соціалізм
Французька і англійська аристократія за своїм історичним cтановищем була покликана до того, щоб писати памфлети проти сучасного буржуазного суспільства. У французькій Липневій революції 1830 року, в англійському рухові за парламентську реформу ненависний вискочка ще раз завдав їй поразки1. Про серйозну політичну боротьбу не могло більше бути й мови. Їй лишилася тільки літературна боротьба. Але й у сфері літератури стали вже неможливими старі фрази часів Реставрації1. Щоб збудити симпатію, аристократія мусила вдавати, що вона вже не дбає про свої інтереси і формулює свій акт обвинувачення проти буржуазії тільки в інтересах експлуатованого робітничого класу. Таким чином, вона брала реванш тим, що могла співати пасквільних пісень проти свого нового владаря і шептати йому на вухо більш-менш зловісні пророкування.
Таким чином виник феодальний соціалізм — напівскарга, напівпасквіль, напіввідгук минулого, напівзагроза майбутнього, який часом влучав буржуазії в саме серце своїм їдким, дотепно-нищівним присудом, але який завжди справляв комічне враження своєю цілковитою неспроможністю зрозуміти хід сучасної історії.
Аристократія розмахувала жебрацькою торбою пролетаріату, мов прапором, щоб зібрати коло себе народ. Але щоразу, коли народ ішов слідом за нею, він помічав у неї на заду старі феодальні герби і розбігався з гучним і непочтивим реготом.
Найкраще розігрувала цю комедію частина французьких легітимістів2 і «Молода Англія»3.
Якщо феодали доводять, що їх спосіб експлуатації був іншого роду, ніж буржуазна експлуатація, то вони забувають тільки, що вони експлуатували при зовсім інших і тепер уже пережитих обставинах і умовах. Якщо вони вказують, що за їх панування не існувало сучасного пролетаріату, то вони забувають тільки, що саме сучасна буржуазія була необхідним паростком їх суспільного ладу.
Зрештою, вони так мало приховують реакційний характер своєї критики, що їх головне обвинувачення проти буржуазії полягає саме в тому, що за її режиму розвинувся такий клас, який висадить у повітря весь старий суспільний лад.
Вони ще більше закидають буржуазії те, що вона породжує революційний пролетаріат, ніж те, що вона породжує пролетаріат взагалі.
Тому в політичній практиці вони беруть участь в усіх насильних заходах проти робітничого класу, а в буденному житті, всупереч усім своїм пишномовним балачкам, займаються тим, що підбирають золоті яблука4 і по-шахрайському вимінюють вірність, любов, честь на овечу вовну, буряки та горілку2.
Подібно до того, як піп завжди йшов рука в руку з феодалом, так і попівський соціалізм ішов з феодальним.
Нема нічого легшого, як надати християнському аскетизмові соціалістичного відтінку. Хіба християнство не ратувало також проти приватної власності, проти шлюбу, проти держави? Хіба воно не проповідувало замість цього добродійність і жебрацтво, безшлюбність і умертвіння плоті, монастирське життя і церкву? Християнський соціалізм — це тільки свята вода, якою піп окропляє злобу аристократа.
б) Дрібнобуржуазний соціалізм
Феодальна аристократія — це не єдиний повалений буржуазією клас, життьові умови якого в сучасному буржуазному суспільстві гіршали й відмирали. Середньовічне дрібне міщанство і дрібне селянство були попередниками сучасної буржуазії. В менш розвинених у промисловому й комерційному відношенні країнах цей клас ще продовжує животіти поруч з буржуазією, що розвивається.
В тих країнах, де розвинулась сучасна цивілізація, утворилася нова дрібна буржуазія, яка хитається між пролетаріатом і буржуазією і завжди утворюється знову як доповнююча частина буржуазного суспільства, а конкуренція постійно скидає її членів в лави пролетаріату, і вони навіть бачать наближення того моменту, коли разом з розвитком великої промисловості вони цілком зникнуть як самостійна частина сучасного суспільства і будуть замінені в торгівлі, в мануфактурі, в землеробстві наглядачами і слугами.
В таких країнах, як Франція, де селянство становить далеко більше половини населення, було природно, що письменники, які виступали за пролетаріат проти буржуазії, у своїй критиці буржуазного режиму користувалися дрібнобуржуазною і дрібноселянською міркою і захищали робітників з точки зору дрібної буржуазії. Так утворився дрібнобуржуазний соціалізм. Сісмонді є главою цієї літератури не тільки для Франції, але й для Англії.
Цей соціалізм надзвичайно дотепно викривав суперечності в сучасних виробничих відносинах. Він викривав лицемірні прикраси економістів. Він незаперечно довів руйнуючий вплив машин і поділу праці, концентрацію капіталів і землеволодіння, перепродукцію, кризи, неминучу загибель дрібних буржуа і селян, злидні пролетаріату, анархію виробництва, кричущі нерівномірності в розподілі багатства, нищівну промислову війну між націями, розклад старих звичаїв, старих сімейних відносин, старих національностей.
Але за своїм позитивним змістом цей соціалізм хоче або відновити старі засоби виробництва і зносин, а разом з ними і старі майнові відносини і старе суспільство, абож він хоче сучасні засоби виробництва і зносин насильно втиснути знову в рамки старих майнових відносин, які ними були вже зруйновані, мусили бути зруйновані. В обох випадках він одночасно і реакційний, і утопічний.
Цеховий лад у мануфактурі і патріархальне сільське господарство — ось його останнє слово.
У своєму дальшому розвитку цей напрям закінчився жалюгідним прохмелінням.
в) Німецький або «істинний» соціалізм
Соціалістична і комуністична література Франції, яка виникла під гнітом пануючої буржуазії і є літературним виразом боротьби проти цього панування, була перенесена в Німеччину в такий час, коли буржуазія там якраз тільки що почала свою боротьбу проти феодального абсолютизму.
Німецькі філософи, напівфілософи і белетристи жадібно вхопилися за цю літературу і забули тільки, що з перенесенням цих творів з Франції в Німеччину не були одночасно перенесені туди французькі умови життя. В німецьких умовах французька література втратила всяке безпосереднє практичне значення і набрала чисто літературного вигляду. Вона мусила здаватися розумуванням на дозвіллі про істинне суспільство, про здійснення людської сутності. Таким чином, вимоги першої французької революції мали для німецьких філософів XVIII століття сенс лише як вимоги «практичного розуму» взагалі, а виявлення волі революційної французької буржуазії в їх очах мали значення законів чистої волі, волі, якою вона мусить бути, істинно людської волі.
Вся робота німецьких літераторів полягала виключно в тому, щоб погодити нові французькі ідеї з своєю старою філософською совістю, або, скорше, в тому, щоб засвоїти з своєї філософської точки зору французькі ідеї.
Це засвоєння відбулося таким самим способом, яким взагалі засвоюють чужу мову — шляхом перекладу.
Відомо, що на рукописах, на яких були записані класичні твори стародавніх часів язичництва, монахи писали безглузді життєписи католицьких святих. Німецькі літератори вчинили з нечестивою французькою літературою навпаки. Під французький оригінал вони підсовували свою філософську нісенітницю. Наприклад, замість французької критики грошових відносин вони писали: «відчуження людської сутності», замість французької критики буржуазної держави вони писали: «зняття панування категорії абстрактно-загального» і т. д.
Таку підміну розвитку думок французів цим своїм філософським фразерством вони охрестили «філософією дії», «істинним соціалізмом», «німецькою наукою соціалізму», «філософським обґрунтуванням соціалізму» і т. д.
Французька соціалістично-комуністична література була таким чином зовсім вихолощена. І тому що в руках німця вона перестала виражати боротьбу одного класу проти другого, то німець був певен, що він подолав «французьку однобічність», що він обстоює замість істинних потреб — потребу в істині, а замість інтересів пролетаріату — інтереси людської сутності, людини взагалі, людини, що не належить ні до якого класу і взагалі існує не в дійсності, а в небесних туманностях філософської фантазії.
Цей німецький соціалізм, який ставився до своїх незграбних шкільних вправ так серйозно і врочисто і так гучно сурмив про них, помалу втратив, однак, свою педантичну невинність.
Боротьба німецької, особливо прусської, буржуазії проти феодалів і абсолютного королівства, — одним словом, ліберальний рух, — ставала серйознішою.
«Істинному соціалізмові» випала, таким чином, бажана нагода протипоставити політичному рухові соціалістичні вимоги, сипати традиційні анафеми проти лібералізму, проти представницької держави, проти буржуазної конкуренції, буржуазної свободи преси, буржуазного права, буржуазної свободи й рівності і проповідувати народній масі, що в цьому буржуазному рухові вона нічого не може виграти, а навпаки, може все втратити. Німецький соціалізм вчасно забув, що французька критика, безглуздим відгуком якої він був, передбачала собою сучасне буржуазне суспільство з відповідними матеріальними умовами життя і відповідною політичною конституцією, якраз усі ті передумови, про завоювання яких тільки ще йшла мова в Німеччині.
Німецьким абсолютним урядам з їхньою свитою попів, шкільних учителів, поміщиків і бюрократів він служив бажаним страховищем проти буржуазії, яка загрозливо йшла вгору.
Він становив солоденьке доповнення до жорстоких розправ за допомогою батога і рушничних куль, якими ці самі уряди придушували повстання німецьких робітників.
Якщо «істинний соціалізм», таким чином, ставав зброєю в руках урядів проти німецької буржуазії, то він також і безпосередньо представляв реакційні інтереси, інтереси німецького міщанства. В Німеччині справжню суспільну основу існуючого порядку речей становить дрібне міщанство, яке успадковане від XVI століття і відтоді постійно знову виникає в тій чи іншій формі.
Збереження його, це — збереження існуючого в Німеччині порядку речей. Від промислового і політичного панування буржуазії воно з страхом жде своєї вірної загибелі, з одного боку, внаслідок концентрації капіталу, з другого боку, внаслідок появи революційного пролетаріату. Йому здавалося, що «істинний соціалізм» одним пострілом убиває двох зайців. Він ширився як епідемія.
Виткане з спекулятивного павутиння, вишите вигадливими квітами красномовства, пройняте слізьми хворобливого розчулення, — це фантастичне покривало, яким німецькі соціалісти прикривали кілька своїх кістлявих «вічних істин», тільки збільшувало збут їхнього товару серед цієї публіки.
З свого боку, німецький соціалізм дедалі більше розумів своє покликання — бути пишномовним представником цього міщанства.
Він проголосив німецьку націю нормальною нацією і німецького міщанина нормальною людиною. Кожній його підлоті він надавав захованого, вищого, соціалістичного сенсу, який перетворював її в її протилежність. Послідовний до кінця, він прямо виступив проти «груборуйнівного» напряму комунізму і оповістив, що в своїй величній безсторонності він стоїть вище всякої класової боротьби. За дуже небагатьма винятками все, що циркулює в Німеччині з ніби соціалістичних і комуністичних творів, належить до цієї брудної, знесилюючої літератури3.
2. Консервативний або буржуазний соціалізм
Частина буржуазії бажає вилікувати соціальні лиха для того, щоб забезпечити існування буржуазного суспільства.
Сюди належать економісти, філантропи, гуманісти, особи, що бажають поліпшити становище трудящих класів, організатори благодійності, захисники тварин, засновники спілок тверезості, закуткові реформатори найрізноманітніших видів. І цей буржуазний соціалізм опрацьовувався навіть у цілі системи.
Як приклад наведемо «Philosophie de la misère» [«Філософію злиднів»] Прудона.
Соціалістичні буржуа хочуть умов існування сучасного суспільства без боротьби і небезпек, що неминуче з них випливають. Вони хочуть сучасного суспільства, але без тих елементів, що його революціонізують і розкладають. Вони хочуть буржуазії без пролетаріату. Буржуазія, звичайно, уявляє собі той світ, в якому вона панує, як найкращий світ. Буржуазний соціалізм опрацьовує це втішне уявлення в більш-менш цільну систему. Закликаючи пролетаріат здійснити його систему і ввійти в новий Єрусалим, він по суті вимагає тільки, щоб пролетаріат лишався в теперішньому суспільстві, але відкинув свої сповнені ненависті уявлення про нього.
Друга, менш систематична, зате більш практична форма цього соціалізму намагалася викликати в робітничого класу негативне ставлення до всякого революційного руху, доводячи, що йому може бути корисною не та чи інша політична зміна, а тільки зміна матеріальних умов життя, економічних відносин. Але під зміною матеріальних умов життя цей соціалізм розуміє аж ніяк не знищення буржуазних виробничих відносин, яке можна здійснити тільки революційним шляхом, а адміністративні поліпшення, які відбуваються на ґрунті цих виробничих відносин, які, отже, нічого не міняють у відносинах капіталу і найманої праці, в кращому ж разі — зменшують для буржуазії витрати її панування і спрощують її державне господарство.
Свого відповідного виразу буржуазний соціалізм досягає лише тоді, коли він стає простим ораторським зворотом.
Вільна торгівля! — в інтересах робітничого класу; охоронні мита! — в інтересах робітничого класу; в’язниці з одиночними камерами! — в інтересах робітничого класу; — ось останнє, єдине щире слово буржуазного соціалізму.
Соціалізм буржуазії полягає якраз у твердженні, що буржуа є буржуа — в інтересах робітничого класу.
3. Критично-утопічний соціалізм і комунізм
Ми не говоримо тут про ту літературу, яка в усіх великих сучасних революціях висловлювала вимоги пролетаріату (твори Бабефа і т. д.).
Перші спроби пролетаріату здійснити безпосередньо свої власні класові інтереси під час загального заворушення, в період повалення феодального суспільства, необхідно зазнавали краху внаслідок нерозвиненого стану самого пролетаріату, як і в наслідок недостачі матеріальних умов його визволення, які є якраз лише продуктом буржуазної епохи. Революційна література, яка супроводила ці перші рухи пролетаріату, своїм змістом неминуче реакційна. Вона проповідує загальний аскетизм і грубу зрівняльність.
Власне соціалістичні і комуністичні системи, системи Сен-Сімона, Фур’є, Оуена і т. д., виникають у перший, нерозвинений період боротьби між пролетаріатом і буржуазією, який ми змалювали вище (див. «Буржуа і пролетарі»).
Винахідники цих систем, правда, бачать протилежність класів, так само як і діяння руйнівних елементів у самому пануючому суспільстві. Але вони не бачать на стороні пролетаріату ніякої історичної самодіяльності, ніякого властивого йому політичного руху.
Тому що розвиток класового антагонізму йде рука в руку з розвитком промисловості, то вони так само не знаходять ще матеріальних умов для визволення пролетаріату і шукають якоїсь соціальної науки, соціальних законів для того, щоб створити ці умови.
На місце суспільної діяльності повинна стати їх особиста винахідницька діяльність, на місце історичних умов визволення — фантастичні умови, на місце організації пролетаріату в клас, яка відбувається поступово — орґанізація суспільства відповідно до їх власного винаходу. Прийдешня світова історія зводиться для них до пропаганди і практичного здійснення їх суспільних планів.
Правда, вони усвідомлюють, що в своїх планах вони боронять головним чином інтереси робітничого класу, як класу найбільш страждаючого. Тільки з цієї точки зору найбільш страждаючого класу і існує для них пролетаріат.
Але нерозвинена форма класової боротьби, а також їх власне становище в житті приводить до того, що вони вважають, ніби вони стоять далеко вище цього класового антагонізму. Вони хочуть поліпшити життєве становище всіх членів суспільства, навіть поставлених у найкращі умови. Тому вони постійно апелюють до всього суспільства, без відрізнень навіть переважно до пануючого класу. Треба тільки, мовляв, зрозуміти їх систему, щоб визнати її за найкращий з можливих планів найкращого з можливих суспільств.
Тому вони відкидають усяку політичну, особливо всяку революційну діяльність, вони хочуть досягти своєї мети мирним шляхом і намагаються дрібними і, звичайно, невдалими експериментами, силою прикладу прокласти шлях новій суспільній євангелії.
Це фантастичне зображення майбутнього суспільства виникає в такий час, коли пролетаріат ще дуже нерозвинений, отже, коли він сам ще фантастично уявляє собі своє власне становище, — виникає з першого, повного передчуттів, пориву пролетаріату до загального перетворення суспільства.
Але в цих соціалістичних і комуністичних працях містяться також і критичні елементи. Ці праці нападають на всі основи існуючого суспільства. Тому вони дали надзвичайно цінний матеріал для просвічення робітників. Їх позитивні положення про майбутнє суспільство, наприклад, знищення протилежності між містом і селом, сім’ї, приватної власності, найманої праці, проголошення суспільної гармонії, перетворення держави в просте управління виробництвом — всі ці їх положення виражають лише усунення класового антагонізму, який саме тільки починає розвиватися і який вони знають тільки в його ще первинній, безформній невизначеності. Тому й самі ці положення мають ще чисто утопічний сенс.
Значення критично-утопічного соціалізму і комунізму стоїть у зворотному відношенні до історичного розвитку. В тій самій мірі, в якій розвивається і набуває визначеної форми класова боротьба, втрачає всяку практичну цінність, всяке теоретичне виправдання це фантастичне прагнення піднестися над нею, це фантастичне ратування проти неї. Тому, якщо засновники цих систем і були в багатьох відношеннях революційними, то їх учні утворюють завжди реакційні секти. Вони міцно тримаються старих поглядів своїх учителів, не зважаючи на дальший історичний розвиток пролетаріату.
Тому вони послідовно намагаються знову притупити класову боротьбу і примирити суперечності. Вони все ще мріють про спробу здійснення своїх суспільних утопій, про утворення окремих фаланстерів, про засновування комуністичних колоній всередині своєї країни (home colonies), про орґанізацію маленької Ікарії4 — кишенькового видання Нового Єрусалиму; і для збудування всіх цих повітряних замків вони змушені апелювати до філантропії буржуазних сердець і грошових мішків. Вони поступово опускаються в категорію зображених вище реакційних або консервативних соціалістів і відрізняються від них тільки систематичнішим педантизмом, фанатичною вірою в чудесний вплив своєї соціальної науки.
Тим-то вони запекло виступають проти всякого політичного руху робітників, який, мовляв, може походити тільки з сліпої невіри в нове євангеліє.
Оуеністи в Анґлії виступають проти чартистів, фур’єристи у Франції — проти реформістів.